By В органах місцевого самоврядування Наталія Черниш працює з 2004-го. А у 2009 році її обрали головою села Черепашинці, що у Вінницькій області. Сьогодні жінка – староста цього села. Коли почалася повномасштабна війна, вона з односельцями миттю включилася у волонтерський рух: печуть, плетуть, готують і збирають гроші на потреби фронту. Інакше кажучи, роблять усе, що може наблизити перемогу.
«Уранці 24 лютого мені зателефонувала завідувачка дитячого садка і каже: «Що робити? Садок ми ж сьогодні не відкриваємо?». А я ще новини не дивилася і розгублено питаю, що трапилося. А вона дивується: «Ви не знаєте? Війна почалася!». Вона дізналася про обстріли від дітей, які у Києві живуть. От вона розказує, що відбувається, а я сиджу і гадаю, куди телефонувати, що робити, які подальші дії. Думаю, треба швидко збиратися і йти в Будинок культури. Це саме те місце в селі, де ми все вирішуємо», – розповідає пані Наталія.
Так і сталося. Односельці прийшли туди, бо мали попередній досвід. У 2017 році село вже приймало у себе евакуйованих людей. Тоді виникла пожежа з подальшим детонуванням боєприпасів на військовій базі під Калинівкою (за 12 км від Черепашинців). У зону ураження потрапили найближчі населені пункти.
«Наша громада приймала людей із зони ураження. Ми бачили біду і розпач в їхніх очах. Тоді ми відпрацювали навички, як людей приймати, як їх розселяти, як надавати їм допомогу. Багато хто був без речей і навіть мобільних. Тоді потрібно було допомогти їм сконтактуватися з близькими. А для тих, хто вирішив їхати до родичів, треба було знайти транспорт», – пригадує жінка.
Через п’ять років після тієї події жителі села Черепашинці знову зібралися на раду у Будинку культури. Перше, про що подумали, – це про прийом людей. Для цього облаштували великі зали у приміщеннях комунальних закладів. Другий крок – збір продуктів. Для цього організували невеликий склад.
«Уже згодом я зрозуміла, наскільки ми все це правильно і вчасно зробили. Тому що через кілька днів нам потрібно було приймати військових. Наше село було таким собі перевалочним пунктом. Одразу сказали про невелику кількість особового складу, то я і подумала, що у школі перебудуть. Але коли побачила колони автобусів із військовими, зрозуміла, що у нас недостатньо місця, щоб їх усіх розмістити. Харчові запаси були, але ми не мали одного виду продукції, щоб приготувати на всіх», – говорить жінка. – Тоді я почала шукати харчі по місцевих виробниках, покликала дівчат з їдалень, щоб вони допомагали готувати. Ми швиденько організували місця, де їм пересидіти. Мені було так незручно перед ними, а вони кажуть: «ми вже три доби у переїздах, тому і це вже добре».
Пані Наталія пригадує, що наступного дня біля місця перебування військових вона застала машини із невідомими людьми. Виявилося, що то рідні військових. Якимось чином вони дізналися, що ті ночують у Черепашинцях.
«До військових не можна було підходити, тож люди на відстані стояли і плакали. Ті військові були чиїмись синами, чиїмись братами. У той момент я усвідомила, що у нас таки війна. Прийшло розуміння, що тепер треба робити все, щоб допомагати і не можна розкисати. Треба самій зібратися й іншим людям підтримку надавати», – говорить Наталія Черниш.
За словами пані Наталії, їхнє село дуже швидко самоорганізувалося. Печуть випічку і роблять тушонку для військових на передову. Плетуть маскувальні сітки і виготовляють окопні свічки. А ще збирають гроші і купують автомобілі та тепловізори для бійців.
«Коли розпочалася війна, я створила групу в додатку-месенджері. Зараз там дуже багато учасників. Я роблю туди запит, як щось потрібно (віск на свічки, банки на тушонки) і люди відгукуються. Ось нещодавно збирали продукти для звільненого Херсона. Називаємо ту групу «Черепашки» – від назви села», – розповідає жінка.
Аби допомогти армії, черепашинці вдавалися й до креативу. Зокрема задіяли свої рекреаційні ресурси, щоб зібрати гроші на ліки для поранених військових.
«На території села розташований затоплений кар’єр – усім відомий як Вінницькі Мальдіви. Щороку нашу водойму відвідує чимало туристів. Цьогоріч їх було менше, але охочі покупатися у блакитній воді все ж були. Ми запропонували відпочивальникам зробити внесок на медикаменти, оскільки саме збиралися відвідати медичний заклад, де лікувалися воїни. За дві години зібрали вісім тисяч», – пригадує староста села.
Волонтерством жінка займається постійно. Це може займати кілька годин, а буває, що задачі треба вирішувати й увесь день.
«Волонтерство дає мені відчути, що роблю щось дійсно важливе, не лише для себе, а й для інших. Саме коли робиш щось безкорисливо – отримуєш значно більше, ніж матеріальна винагорода. І, як на мене, це прекрасно. Тому ресурс – це позитивний кінцевий результат!», – говорить пані Наталія.
Утім навіть найресурснішим людям потрібна підтримка. Тож Наталії Черниш в нагоді став проєкт психологічної підтримки «ПОРУЧ». Його запустив Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) разом із Міністерством освіти і науки України, Українським інститутом когнітивно-поведінкової терапії та Всеукраїнським громадським центром «Волонтер». Там навчають, як підтримувати себе та близьких, керувати емоціями в складні часи, вгамовувати біль і віднаходити себе в нових життєвих умовах.
«Займаючись там, я почула, що в них діє чимало програм для дітей. Я подала заявку і вона пройшла відбір. Тож на Міжнародний день захисту дітей і на День Незалежності до нас у село приїхала команда психологічної підтримки із розважальною програмою для дітей. Ми запросили майже кожну сім’ю, в кого є діти. Звісно, не оминули й дітей переселенців», – розповідає жінка.
Згодом Наталія Черниш зареєструвалася на проєкт «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який впроваджує ГО «Українська жіноча демократична мережа». Каже, хотіла себе підзарядити і не прогадала.
«Скільки всього позитивного знайшла. Такі проєкти дуже потрібні сьогодні. Дві важливі тези для себе винесла. Перша – у воєнний час навчання – це не тільки навчання. Це ще й підзарядка. І друга – емоції заразні. Тож якщо є щось позитивне, треба ним надихати інших», – додає пані Наталія.
Ця публікація підготовлена у межах проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.
