By Її телефон розривається від дзвінків. Телефонують як і військові, так і цивільні. Усім потрібна допомога. У такому режимі Людмила Устименко живе з лютого. Тоді ж вона і заснувала волонтерський центр «Павутинка» у рідному місті Кам’янське, що на Дніпропетровщині. Жінка – пенсіонерка за віком, але не по духу. Каже, відпочине вже після перемоги, а зараз ніколи – чимало роботи.
«24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, я прийшла до свого сина з невісткою і кажу, що, певно, буду записуватися в тероборону (я кандидатка у майстри спорту по кульовій стрільбі). А син мені і каже: «Мамо, яка тероборона, у тебе хворі ноги та хребет (я з паличкою ходжу)!». Тоді я подумала і кажу: «Значить відкрию волонтерський центр». А він мені: «Так у тебе нічого немає». А я відповідала: «Знайдемо!», – пригадує Людмила Устименко.
Так жінка почала шукати приміщення для майбутнього центру. Першим хто, запросив волонтерів до себе, був отець Феодосій. Волонтерський центр тоді розмістився у Козацькій церкві Святої Покрови. Там почали плести сітки та кікімори. Відтоді військові почали звертатися, коли щось потрібно на передову.
«Спершу ми почали шити підсумки для пляшок з водою. Ті, що мали військові, були непристосовані до бойових умов. І я розробляла викрійку, а дівчата наші відшили майже 50 штук. А потім були аптечки, ноші, чохли для планшетів. Ось на осінь шили бійцям водонепроникні плащі. Все, що у нас замовляють, те ми і виробляємо», – говорить пані Людмила.
Волонтерка каже, усі запити від військових намагаються виконати дуже оперативно – передова чекати не може.
«Дзвонять іноді з передової – знаходять мій номер телефону у Фейсбуці. До прикладу, розвідники просили електропровід, розетки, вилки. Бо там, де вони перебували, це дістати було неможливо. Був запит щодо мішків, щоб укріпити оборону мішками з піском», – розповідає Людмила Устименко.
На щастя, у Кам’янському спокійно, тож тут знаходять прихисток чимало переселенців. За словами волонтерки, до їхнього центру вони звертаються щодня, буває, що і черги стоять. Удень тут буває надають допомогу 50-60-тьом і навіть 80-тьом людям.
«Звертаються різні люди. Є й такі, які тікаючи від війни, зовсім не мали одягу та найнеобхідніших речей. На вулиці холодно, а вони стоять у в’єтнамках чи капцях. Я стараюся цих людей одягнути і взути. Буває таке, що приїжджають з маленькими дітками – усі роздягнені. Серце кров’ю обливається, коли це все бачиш», – розповідає Людмила Устименко.
Знайти однодумців, які стали частиною команди волонтерського центру, пані Людмилі допоміг досвід роботи інструкторки по туризму. Жінка пропрацювала 40 років з дітьми й досі веде скаутсько-туристичний клуб. Тож комунікацію з людьми вдалося налагодити дуже швидко. Не останню роль відіграв і Фейсбук.
«Починала я з людьми, які в моєму під’їзді живуть. Запитала, чи допоможуть, і вони погодилися. А тоді люди на Фейсбуці прочитали мої пости і відгукнулися. Переселенці, які звертаються до нас по допомогу, теж згодом долучилися до нашої роботи», – розповідає Людмила Устименко.
Внуки пані Людмили (п’яти і семи років) теж приходили допомагали плести кікімори і сітки. Усі маленькі волонтери навіть отримали подяку від Фонду Сергія Притули за свій внесок у перемогу.
Соцмережа допомагає і знаходити людей, які готові підтримувати підопічних центру фінансово.
«Ось на днях зателефонував мені чоловік. Представився, сказав, що прочитав мої пости і хоче допомогти. Він сам місцевий, але вже давно працює в Європі, має там свій бізнес. Попросив, щоб я написала список усього, що вкрай необхідне для військових і цивільних. Я дала перелік. Чесно кажучи, я була в шоці», – пригадує пані Людмила.
Наразі пані Людмила підшуковує нове приміщення для центру. Там, де вони перебувають, вже затісно. Сам центр теж набуває змін і розширює напрями своєї роботи. Людмила Устименко має плани й на грантові програми. Каже, ніколи відпочивати. Та й думати про це немає коли, бо є люди, яким потрібна допомога.
«У мене скаутсько-туристичний клуб і ми з дітками щоліта і щозими робили табори. Того літа ми були в Лазурному, що в Херсонській області. А взимку ми традиційно виїжджаємо в Карпати – навчаємо дітей кататися на горних лижах. Цього року мене питають, чи будемо їхати. Я кажу: «якщо навіть і тихо там було би, я не можу поїхати і кинути зараз волонтерський центр, бо це найнеобхідніше». У голові тільки одне: зараз треба працювати, а відпочивати будемо після війти», – говорить пані Людмила.
Ця публікація підготовлена у рамках проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.
