By На вирішальному етапі програми “Молоді амбасадор(к)и розмаїття” учасниці та учасники втілювали в життя власні змінотворчі ініціативи в межах кількох визначених тем. Про три з них ми розповідали в попередньому матеріалі. Та найбільше молодим людям відгукнулася тема деколонізації та пам’яті заради майбутнього. Це й не дивно, адже зараз Україна бореться за збереження власної незалежності, й рішуче, як ніколи, прощається з колоніальною спадщиною. Переосмислює власне минуле, формує нове бачення, майбутнього. Від цих міркувань, залежить, як ми будемо відбудовувати країну після перемоги Якими будуть орієнтири, на які цінності ми будемо спиратися. Яку, зрештою, ми отримаємо країну.
Від фундаменту
Україна, яка буде завтра — це ж не манна небесна, що впаде на голову. Й не подарунок від тітки на день народження. Вона буде саме такою, якою ми її відбудуємо, а десь і перебудуємо, чи зведемо від фундаменту. Саме від фундаменту, бо неможливо “з нуля”. За нами не одне століття історії, за нами досвід і пам’ять. Це впливає, хочемо ми чи не хочемо. Й нічого ми не можемо викреслити, або вдати, що цього не існує. Однак, можемо переосмислити. Зрозуміти, що для нас цінне, а що згубне. Що наше, а що нам нав’язували.
Коли ми позбуваємося від колоніального багажу, то звільнюємо простір для чогось нового. Йдеться і про візію країни загалом. І про історичних постатей, яких у нас намагалися відібрати. І про усвідомлення цінності кожного регіону. Ці міркування були головними в ініціативах про деколонізацію та пам’ять, які втілювали учасники та учасниці програми “Молоді амбасадор(к)и розмаїття”. Далі розповімо про найцікавіші.
Дім, який не забути
Проєкт “Портрети Луганщини” — це десять відеоінтерв’ю із людьми, які змушені були виїхати з Луганської області через повномасштабне вторгнення Росії. Їхні міста тимчасово окуповані, а деякі, як Попасна — зруйновані вщент. Однак ці люди мають із собою часточки дому, які вдалося зберегти. Спогади про міста й про людей. Речі, які вони прихопили в дорогу, коли взяти можна було тільки найнеобхідніше.
Це відверті, щемкі інтерв’ю. Історії про життя в Луганську, Сєверодонецьку, Попасній та інших містах і селах. Про традиції, як народні, так і традиції в кожній сім’ї. Про дідуся, який показував місто внучці. Про школу, де співали українські пісні, навіть коли росіяни вже були в місті.
Це світлі, оптимістичні історії. З одного боку, вони малюють особисту картину кожного та кожної героїні, але разом вони складають портрет Луганщини. Портрет, що цікавий і тим, хто виїхав, і тим, хто ніколи там не був. У цьому ще одна цінність ініціативи: інтерв’ю допомагають більше дізнатися про регіон, позбутися хибних міфів, стереотипів.
Навіть команді “Портрети Луганщини” інтерв’ю подарували багато відкриттів, особливо людям з інших куточків України. “У нас теж були стереотипи про Луганську область. — Каже комунікаційниця проєкту Юлія Бондаренко. — Але впродовж реалізації ми дізналися, що цей регіон має купу особливостей, несе з собою важливу історію, традиції, про які багато хто не знає. Наприклад, жінка, яка все життя співала в хорі, розповіла, з якими обрядовими піснями вони ходили на свята, де і які колядки співали. Це колядки саме Луганської області. Й це стало для мене відкриттям. Ми багато про що не знаємо, хоча воно є. Але в наших руках — зберегти й поширити те, що маємо”.
Герої цих інтерв’ю — геть різні люди. Серед них і згадана вже хористка, і художниця, флористка з Сєверодонецька, філологиня з Попасної, студент-програміст з Луганська. Ці люди мріють повернутися, адже Луганщина, як і кожен інший регіон України, неповторна й незамінна. “На Луганщині я маю відчуття простору. — Пояснює Ксенія, кандидатка філологічних наук, героїня одного з відео. — І мені здається, ця широта поглядів, ця волелюбність і загалом просторовість, вона формується лише у степах України. Це я хочу передати студентам. Що справжня українська не на Галичині, не у Львові, не під Києвом — вона скрізь, у кожному куточку України. Й припинімо мірятися, хто більший українець, хто більше володіє українською мовою, у кого більше українських традицій. Кожен регіон до української скарбниці, до української нації вніс свою частку. І волелюбністю ми завдячуємо саме жителям Сходу України”.
Люди, які незабуті
Коли Мирослава Горобчук потрапила на програму “Молоді амбасадор(к)и розмаїття”, вона працювала кураторкою Бердичівського молодіжному центрі “М-Формація”. Також завідувала читальним залом бібліотеки, де розташований центр. Тож Мирослава багато міркувала, як можна популяризувати читання серед підлітків. Аж якось наштовхнулася на канал у ТікТок, де дівчина відтворювала фото відомих особистостей. Мирослава подумала, що цю ідею можна розвинути — відтворювати з підлітками знакові фотографії українських митців і мисткинь. А разом з тим — проводити вечори таких фото, щоб молоді люди не тільки приходили в о́бразі, але й розповідали про своїх героїв і героїнь. Тоді їм доведеться дізнаватися більше, щось читати, вишукувати, підбирати для фото реквізит.
А ще краще — якщо все це зафіксувати. Тоді й придумали Зумерський зін “Незабуті”. Незабуті, бо постатей, які потрапили до зіну, не вивчають у школі, про них знають менше, ніж вартувало би. Це, для прикладу, Софія Яблонська, Майк Йогансен, Олександра Екстер, Ґео Шкурупій тощо… А чому “Зумерський”? Бо Мирослава належить до покоління зумерів, як і підлітки, що відвідують центр.
“Я бачу, що підліткам це дійсно цікаво, — каже Мирослава Горобчук, — вони почали читали про людей, яких відтворювали. Як Рада, яка захотіла відтворювати Майка Йогансена просто тому, що в нього прикольна фотографія з люлькою. Зараз постать Йогансена — одна з її найулюбленіших в Історії України. Тільки Рада щось чує пов’язане, вона відгукується: “О, Майк Йогансен! А ви знали, що… ?” І переповідає”.
Рєпін у дорозі
В Україні навіть серед людей, які не цікавляться мистецтвом, складно знайти когось, хто б не знав картини “Запорожці” (ті, що пишуть листа турецькому султанові). От спробуйте, попитайте своїх.
На жаль, далеко не всі знають, що Ілля Рєпін, автор цього шедевра — український художник. Народився і виріс у Чугуєві, Харківської області. Українські мотиви в роботах Рєпіна посідають особливе місце. Крім “Запорожців”, це перш за все картини “Чорноморська вольниця”, “Хресний хід у дубовому лісі”, “Вечорниці”, “Українка біля тину”, й останнє, незавершене полотно Рєпіна — “Гопак”.
На навчанні в рамках “Молодих амбасадорів та амбасадорок розмаїття” ідея деконструкції образу Рєпіна, як російського митця, відгукнулася багатьом. Врешті вона виросла до задуму організувати ”Рєпін НАШ fest”, який провели в чотирьох регіонах України. Точніше, “провезли”, бо це були події в електричках Харків-Чугуїв, Київ-Ніжин, Одеса-Кароліно-Бугаз. Та й у Львівських трамваях, бо як же у Львові без цього.
В кожному регіоні були окремі координатори, й фестиваль мав свої особливості. Та скрізь головним було те, що волонтери підіймали розмову про українського художника. Дорогою з Києва до Ніжина, скажімо, заходили у вагон, вмикали колонку, мікрофон, і відразу розповідали про фест, починали дискусію про Рєпіна, запрошували до бесіди пасажирів.
Хто їздив приміськими потягами, то знає, що подібні формати там заходять. В електричках часто хтось щось голосно “проповідує”, або грає на гітарі чи на баяні, або торгує, як не лимонною кислотою, то картами, шкарпетками, чи ключами, якими “закручують” ніжинські огірки. Тож люди й долучалися до розмови. Координатор фестивалю, Євгеній Шатілов, розповідає, що пасажири охоче брали мікрофон і говорили про Рєпіна, а часом їх заносило на химерні історії зі свого життя. Суперечки про мистецтво і про життя (спробуйте відділити одне від іншого) переходили від вагона й до вагона, осідали у тамбурах. І понісся справжній вайб електричок: карнавальний, щирий і непідробний.
“Це було цікаво і як перформанс, — каже Євгеній, — і як дослідження: що думають, люди, які в електричках, як вони бачать українську культуру. А ще це було напівпросвітництво, бо ми доносили про постать Рєпіна, про його роль в українській культурі. Цікаво, що в електричці Харків-Чугуїв публіка в курсі цього всього. Для них питання чи Рєпін наш, чи не наш, зовсім не стоїть. Наш! Вони в цьому впевнені”.
А що завтра
Коли запитуємо Шатілова, який головний висновок він виніс із фестивалю, активіст каже: “Часто розмови про культуру, деколонізацію і такі високі матерії замикаються у відносно невеликій бульбашці. Нам, культурним менеджерам, представникам креативних індустрій, треба говорити про культуру не тільки між собою. Про це треба говорити й серед широкого загалу.”
А головне — є про що говорити. Нині хтось та й здивується, коли почує, наприклад, що “Чорний квадрат” — це шедевр українського, саме українського художника Казимира Малевича. Так-так, митець і на допиті в ленінградських чекістів казав, що він українець. Розмов про це тільки більшатиме. Без сумніву, і в електричках, і в трамваях. На вулицях українських міст і сіл. Від Львова чи Копичинців, аж до Луганська й Мілового. Це будуть цікаві дискусії, а ще цікавіші прогулянки.
Проєкт “Молоді Амбасадор(к)и Розмаїття” реалізує громадська організація “СТАН” у партнерстві з альянсом за права, рівність та міжнародну солідарність “Action Aid” за підтримки Disasters Emergency Committee (DEC). Ревіталізація та утеплення безпечних просторів для молоді здійснюється за підтримки Global Fund for Children (США) та Terre Des Hommes (Німеччина).
