By Олеся Островська-Люта, генеральна директорка «Мистецького Арсеналу», поділилась двома гіпотезами про зв’язок між культурними колами і громадянським суспільством під час дискусії «Як побудувати і зберегти суспільну згуртованість і сприяти соціальному відновленню?» на конференції «Зі стійкості до відновлення».
Перша гіпотеза
Яким так сталося, що українські інтелектуальні кола дуже відрізняються, за своєю поведінкою, за способами реагувати на несвободу, від російських. Цікаве питання, яке лунає щоразу в будь-якій українській дискусії.
І одне з пояснень: які були рольові моделі опозиції до радянського режиму в момент української незалежності. Отже, якщо ми подивимося на ці рольові моделі в росії, то втіленням такої рольової моделі, втіленням режиму з людським обличчям був Михайло Горбачов. Його опонентом, тобто фігурою, яка концентрувала проти себе опозицію до системи був Борис Єльцин. Відповідником в Україні був Леонід Кравчук, але Леонід Кравчук теж мав опозицію до себе і дуже сильну. Це була опозиція, яка складалася з в’язнів сумління, тобто це були В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський… І всі ці люди були активними політиками, це не були просто якісь такі постаті культурного характеру. Якщо ви пригадаєте 90-ті роки, то на радіо транслювалися всі події Верховної Ради, це була дуже популярна «програма на кухні».
Отже, мені видається, що існувала ще одна рольова модель, оскільки всі ці люди великою мірою були пов’язані з гуманітарними колами, то ця модель була дуже суттєвою саме для гуманітарних кіл. Нагадаю вам, що такий найбільш видатний в’язень сумління, якого ми знаємо це Василь Стус, який помер в 1985 році, уже після початку «перебудови», уже в період, який ми вважаємо періодом лібералізації. Тобто це було джерело певної ідентичності.
Друга гіпотеза
Що було найбільшим проектом для українських діячів, взагалі працівників культури, цілі різноманітних менеджерів, усіляких коментаторів на кшталт філософів і так далі?
Моя думка випливає з питання, яке дуже часто ставиться в Україні, про те, як так сталося, що про російську культуру, наприклад, в країнах Західної Європи знають набагато більше, ніж про українську. Це ж напевно означає, що українці якось не допрацювали… І тут ми напевно всі погодимось, що це зовсім цього не означає… Траєкторії імперій відрізняються від траєкторій, якщо хочете, периферії, вони зовсім по-іншому сприймаються, тобто те, що сприймається на віру — імперія до імперії — зовсім інакше виглядає, коли це діалог імперія-периферія.
Це питання означає, що ці діячі культури не показували свої твори десь в міжнародних контекстах достатньою мірою, не брали участь в якихось виставках, не писали тексти, не перекладали самі свої тексти. Тут ще одна така дегресія, для того, щоб були переклади текстів, треба не щоб ви перекладали свої тексти, а щоб хтось хотів перекласти ваші тексти.
Мені видається, що головним проектом всіх українських творців культури була не сама творчість, а головним проектом була демократія. Тобто ці люди були зайняті 30 років в першу чергу встановленням демократичного порядку. Це були всі майдани, це були всі тексти, це були всі романи, котрі були з цим пов’язані, це були безліч коментарів і різноманітна інша діяльність.
Додатковим фактором в цьому процесі було те, що не існувало зв’язку між українськими грошима і українськими інтелектуалами, українські гроші більшою мірою спиралися на залучених різних спеціалістів з інших країн, хтось з росії, хтось з Західної Європи чи Америки. Дуже рідко взагалі будуючи зв’язок з тими, хто виробляли якісь знання в Україні.
Парадоксально, але мені видається, це дало позитивний результат, тому що всі ці люди не могли зосередитися на своїй творчій діяльності і це не призвело до народження “цинічної позиції”, такої постаті “цинічного митця”, характерної для росії. Натомість ці люди були зайняті тим, що вони додавалися постійно до роботи заради великої мети.
