By Хтось невпинно бложить про косметику, стилі одягу, правильне харчування, легке вивчення англійської, усілякі подорожі, отримуючи мільйони переглядів. Хтось пише і видає книгу за книгою про порятунок від ПТСР, надсучасний менеджмент, енну кількість причин, чому діти не слухають батьків, потрапляючи в саму серцевину ринкової кон’юнктури, справедливо отримуючи добрі гонорари, і це правильно. Це цілком зрозуміло з точки зору швидкої і бажаної відповіді на суспільний запит. Але є хтось, хто точно про ринкову кон’юнктуру не подумав, бо був зайнятий іншими думками – як вберегти ДНК нації. Хтось знайшов вихід для такого збереження у тому, щоб підготувати і видати книгу про традицію рівненського писанкарства, а отримав бестселер. Нехай регіонального значення – але книгу, яку на Рівненщині вдячні читачі розкуповують, як пиріжки. Чому?
Суспільство на початку 90-х гадало, що таке явище, як традиційна писанка Рівненщини, зникло, як елемент нематеріальної культурної спадщини ще у минулому столітті, а з нею і традиція писанкарства.
«Комуністи так боялися того яйця, що як могли, так і знищували його – у прямому й переносному значенні. Досліджуючи писанкарство, ми багато чули історій, як совєти боролися з писанками – їх привселюдно варили (а знаємо, що варити писанки – це блюзнірство!), розбивали цілими кошиками біля церкви, віддавали собакам… Так стиралося ДНК нації. Але ж паросток того українського дерева роду пробився крізь бетон заборон і стереотипів – українці, голодні на свою історичну культуру, хочуть чути голос предків!» – зазначають дослідниці спадщини Ірина Рачковська та Алла Українець у цікавому з ними діалозі.
Чому совєти так боялися писанки? Традиція писанкарства була родинною за своїм характером. У дорадянські часи найбільша увага сімей у передвеликодні дні була прикута до цих святкових яєчок. Адже писанки мають унікальні соціальні властивості – вони гуртують, зближують, єднають.
Совєти гадали, що досягли мети, коли писанку витравили з передсвяткових вечорів більшості сімей. Однак, з настанням незалежності України її стали відроджувати народні майстри. Поліські майстри-писанкарки й писанкарі (серед них є й чоловіки) щороку вже за місяць до Паски не мають спокою – їх запрошують з майстер-класами у різні заклади, організації, установи, культурні простори та освітні осередки. Вони не просто пишуть писанки, але й майстерно та доступно розповідають своїм авдиторіям про символіку, кольори, орнаменти, регіональні особливості тощо. Загалом цих майстрів не більше сотні. З-поміж 1, 1 млн. мешканців Рівненської області не більше ста живих носіїв унікальних знань, котрі знають, як перетворити яйце у великодній витвір мистецтва, здатний берегти родинне щастя, як вони вірять. Від їхнього здоров’я й бажання ділитися залежить передання. Це передання – історія про писанку, тобто оповідь про безліч дрібних деталей, з яких формується цілий всесвіт, а також прості практичні поради, що зроблять цей всесвіт доступним кожному, хто хоче його відкрити.
«З поширених геометричних орнаментальних елементів зустрічаємо восьмикутну зірку («рожу») та зображення хреста… Подив викликає багатоваріантність відтворення цих символічних знаків, які часто бачимо в інших творах мистецтва, зокрема у вишитих композиціях. Обидва знаки, нанесені на писанки, могли трактуватися як символи Воскресіння, перемоги світла над темрявою, добра над злом, а також у якості оберега від усього злого. З інших традиційних геометричних візерунків зустрічаємо «сорок клинців», «плетінки», «решотки», «гребінчики», «драбинки». Часто вони розміщуються на поверхні довільно, без додаткових схем. Дуже цікавими є сітчасті композиції та орнаменти з навкісних прямих та хвилястих смуг, що заповнюють всю поверхню яйця. Привертають увагу зображення безконечника, спіралей, сонця, місяця, зірок, що нагадують нам про безперервний колообіг у Всесвіті…»
«Чимала група писанкових орнаментів, поширених в обстежених селах Радивилівщини, пов’язана із землеробською тематикою: «вітрячки», «грабельці» («грабельки»), «гурочки», «колосочки». Багато елементів зображують насіння рослин. І це зрозуміло. Весна – час надій і сподівань селян на майбутній урожай, час пробудження природи. Тому так багато зустрічаємо в композиціях рослинних мотивів: зображення гілок та листя дерев («дубове листя», «сливочки»), рослин («сосонки», «папороть», «фікус»), квітів. Рідше зустрічаємо самобутні антропоморфні, орнітоморфні та зооморфні орнаменти («чоловічки», «коники», «кури», «раки», «павучок», «гусячи лапкі», «баранячи роги», «метелики» тощо). Навіть, якщо візерунки запозичували з інших речей, на поверхню яйця вони переносилися не бездумно. Його опукла форма давала більший простір для фантазії, імпровізації.»
«Серед писанок, які виготовляли мешканці с. Хотин, в особливу групу варто виділити підписні. Окрім традиційних написів «Христос воскрес! Воістину воскрес!», трапляються вписані в канву писанкових візерунків імена та прізвища писанкарок та імена хлопців, яким писанки призначалися в подарунок. І хоча це явище є пізнім, але дуже цікавим і самобутнім».
У 2023 році, знов у ж таки під час брутальної війни росії на території України, традицію Радивилівського писанкарства вдалося зафіксувати й вдало інтерпретувати у друкованому ресурсі «Арт-бук «Писанка Рівненщини» (саме звідти цитати вище). Це стало можливим завдяки спільній громадській ініціативі. Так, ще на зорі 90-х минулого століття краєзнавиця Надія Мельник із Радивилівщини зібрала у старожилів усю інформацію про писанкарську традицію Рівненщини, сформувала схеми та їх описи. Дослідниці Алла Українець та Ірина Рачковська провели наукове дослідження та аналіз традиційної писанки Рівненщини. А відома рівненська майстриня-писанкарка Вікторія Степанюк відписала за давніми схемами 300 писанок і впровадила регіональні традиції у свої авторські доробки, – всі вони представлені у даному виданні. Метою книги стало продемонструвати іншим громадам Рівненщини та регіонам України традицію, збережену на Радивилівщині, запропонувати як ресурс у дослідженні загальної української традиційної культури, і дозволити читачам попрактикуватись у писанкарстві за Радивилівською традицією.
Арт-бук побачив світ у видавництві «Саміт-книга», його ж коштом, завдячуючи співпраці з Ігорем Степуріним, директором видавництва, щиро зацікавленим у просвітництві громад щодо сили і значення місцевих традицій. Це був радше благочинний жест з боку видавництва, а виявилося, що спільна ініціатива не лише створила якісний доробок, – вдалося видати реально затребувану книгу, що гарно продається! Вочевидь, вже дуже всі скучили за справжнім українським культурним продуктом, а не шароварщиною, яку українцям нав’язували за совєтів.
Обличчя книги – Вікторія Степанюк,. Працюючи з дітьми та молоддю, готовими, як вона висловлюється «вбирати усю інформацію, як губка», вона переконана, що наша молодь уже не буде такою, як ми – вони свідоміші і мотивованіші українці, однозначно! Вони і понесуть ці знання у свій, правильний світ.
Варто підсумувати, якими будуть ці знання у правильному світі. Можливо – досягнення рівноваги, розуміння природи народного орнаменту, принципів його естетики, ну і також працездатність і терпіння. Адже весь час дивуєшся терпінню сільських умільців, які, попри всю складність цієї роботи, знаючи, що писанка, цей самобутній мистецький витвір людських рук, проживе зовсім недовго, щороку знову і знову бралися за неї у високому духовному піднесенні, керуючись бажанням зберегти народну традицію, гідно зустріти найвеличніше з християнських свят і реалізувати талант, дарований Богом.
Статтю підготовано в рамках проекту Агентства з розвитку приватної ініціативи «Адвокати спадщини: підтримка і просування місцевих ініціативних груп молоді» за співфінасування Національного Фонду на підтримку демократії (NED).
