By Профтехосвіта очима працівника львівського підприємства або чому сьогодні багато говоримо про дуальну освіту, проте компанії не спішать співпрацювати із навчальними закладами? Де спільні точки дотику і що сьогодні мотивує молодого здобувача профільного навчання – у розмові з Ярославом Стахівим, сервіс-менеджером “Audi Центр Львів на Липинського”, магістром з інженерної механіки.
Пане Ярославе, Ви – прихильник і розумієте важливість впровадження дуальної освіти. Крім того, активно задіяні у німецько-українському проєкті «Партнерство у сфері професійно-технічної освіти в Україні», що з 2020 року реалізується Освітнім центром баварської економіки (bbw) gGmbH. Як побудована співпраця із навчальними закладами і з якими з них саме у Вашій компанії?
Так, я за дуальну освіту, бо переконаний, що навчати правильно вкрай важливо. Головне і для бізнесу, і навчального закладу – чітко розуміти усі процеси, розставити відповідні пріоритети.
Як і будь-яке інше підприємство, свого часу ми пробували налагодити контакти ще й з вищою школою. Але тут великою проблемою є надмірно бюрократизований процес: впровадити якісь зміни чи погодження у програмі, додати відповідне стажування, провести відкриті лекційні уроки без погодження з міністерством та включення у навчальний план будь-яких зміни – практично нереально. «З наступного року можна приступити…» – приблизно таку відповідь зазвичай чуємо. Але у нас немає часу чекати.
Ще приклад – погано запланований період проведення практики. Вона відбувається або на початку навчального процесу, коли діти ще не знають, що і як, або наприкінці навчання, коли це вже їм непотрібно. Важливо, щоб така діяльність була в реальному процесі, коли паралельно відбувається і навчання, і практика. Тоді поєднання дасть здобувачу освіти відповідні знання. Все решта – просто галочка, що хтось щось зробив, чогось “навчився”, щось зафіксував. Знаю це з власного досвіду, бо теж пройшов ті практики чи стажування. На жаль, сьогодні в цьому мінливому динамічному світі цей процес не змінився.
Якщо вже ми заговорили про освітній процес, чи змінилося щось в Україні, на Вашу думку, щодо впровадження елементів дуальної освіти?
Наприкінці 2021 року були ініціативи від Львівської облдержадміністрації. Та й не тільки від них. Проблема одна: навіть запроваджуючи зміни, усі чомусь забувають про дітей, про їх потреби. Відразу мають готові схеми змін, графіки впровадження… І я завжди питаю, чи за цим проєктом, що ви пропонуєте, відомо, які саме базові знання є в дитини. Я знаю – бо з цим зіткнувся. Наприклад, ми маємо справу із діджиталізацією, інформаційними технологіями, з мікропроцесорною електронікою, і бачимо, що діти до цього не готові, тому що базовий рівень знання природничих наук, таких як фізика, хімія, властивості матеріалів, є вкрай мізерними. Ти починаєш навчати, пояснювати, що з чим пов’язується. Звісно, можна навчити, показати який елемент ставиться і куди. Так і робимо: збираємо хлопців, які вже рік у нас працюють, і починаємо разом вивчати фізику процесора, що, коли і як ця чи інша лампочка світить. Але, якщо говорити про зміни освітнього процесу, то вони потрібні і вони мали б бути кардинальними.
Все ж у Львові вдалося вибрати партнера, який відповідає Вашим потребам…
Так, це Молодіжний центр імені Святого Івана Боско. Саме у цьому німецькому проєкті ми є його підприємством-партнером. Передусім, навчальний заклад є відносно незарегульованими, по-друге, є чітке розуміння спільної вигоди і користі, а ще – є гіпермотивованість керівництва імплементувати дуальну освіту і дати дітям гідну професію.
Чи співпрацюєте Ви з іншими закладами профтехосвіти?
Ми обмежили свою роботу з іншими у цьому напрямку. Я всім повторюю, що аби стажуватися на такому підприємстві як наше або структурно схожому, має бути правдивий відбір. Ми готові витрачати свій час, тестувати ці освітні процеси, але для цього нам потрібна мотивація самих учнів.
Звісно, ми розуміємо, що серед 30 учнів не всі пов’яжуть своє життя з тим фахом, який вони зараз обрали. За дуже багатьох з них цей вибір зробили їх батьки, і це їх рішення.
Якщо ж згадати Центр Боско, то, плюс до всього, цей навчальний заклад має ще й гарний імідж, рекомендації, хороше портфоліо, позитивні відгуки. А батьки бажають дітям якнайкращого. І лише з часом усвідомлюєш, що це не завжди добре для тих самих дітей.
Тому нами обов’язково робиться конкурс, здобувачі освіти мають добру матеріально-технічну базу, хороших викладачів, з ними приємно спілкуватися. Ми також збираємося на семінарах, де є їх викладацький склад, обговорюємо програми.
Домовилися, що базовий рівень вони можуть пройти у них, а хто має бажання, має потенціал рухалися далі, – може, наприклад, також вступати до вищої школи.
Щодо нашої співпраці: великий плюс, що в Професійному центрі Боско йде відбір під нас, ми постійно на зв’язку, при потребі – робимо ротацію і, якщо є якісь зауваження, студенти прекрасно розуміють: ти маєш підтримувати рівень, просто походити на практику не вийде.
Хоча у нашій країні, на жаль, сьогодні велике число практикантів закладів профтехосвіти приходять лише за підписом. Не переймаються процесом і тим кінцевим продуктом, який можуть отримати.
Якою має бути сучасна ідеальна співпраця з училищем?
Давайте зазначимо, що з позицій бізнесу – присутні меркантильні інтереси. Скільки би ми не говорили про альтруїзм, вони присутні. То ж ми розцінюємо цей процес як рекрутинг. Можемо підготувати собі фахівця згідно наших стандартів і вимог як виробника, згідно нашої політики. І якраз за тих два роки практики, поки учні стажуються, якраз до них доносимо нашу структуру, навчаємо працювати їх з нашими інформаційними системами, веб-ресурсами.
І у цьому випадку вони чітко розуміють логіку, алгоритм, що тут відбувається. Придивляються, чи це їм підходить.
Коли приходить нова група, вони спочатку по два дні стажуються в кожному структурному підрозділі підприємства. Учень йде на склад запчастин, на логістику, на обіг, на комунікативну частину. Таким чином, він знатиме всі пазлики і як вони складаються, як все працює. Це наше бачення і маємо такий підхід в рекрутингу цього типу.
Крім того, у самому навчальному закладі повинні відбуватись семінари, відкриті уроки, екскурсії, якісь зустрічі за круглим столом. Ми теж приїжджаємо у Центр Боско, наприклад, на електрокарах, показуємо, як вони працюють. Під час однієї такої зустрічі я запам’ятав 4-5 активних студентів із цікавими запитаннями, а їх загалом було біля 30. Минуло 2 місяці і я бачу, що ці хлопці прийшли до нас на практику. Тобто пройшли своєрідний відсів, ротацію, і вони дійшли до нас. Тобто вони вже чогось прагнуть. Наша функція зберегти їх наміри, не зіпсувати, не зламати. Ще потрібно розуміти, що це все ж таки дитина. Слід ще й розуміти той факт, що не всі діти – із благополучних сімей: життя їм і так десь дає певний «посил», а тут ще ми з якимось додатковим стресом… Цього не можна допускати. Таким дітям потрібно більше підтримки, розмов, вони однозначно не сприймають тиску.
На Ваш погляд, яких навичок бракує сьогоднішнім учням?
Я б додав більше творчості. Тобто якихось нестандартних речей, незапрограмованих, щоб їх професійне становлення відбувалося не за догмами. Наприклад, провести відкритий урок, але не в аудиторії, а десь у іншому місці.
Як у Вас організована робота персоналу, який займається навчанням? Це робить HR-відділ?
Все на розгляд керівника. Я вмотивований, це – внутрішня мотивація. Помічник, якого ти студіюєш, стає твоїм асистентом у найпростіших речах, які крадуть у тебе час чи ефективність. І учні теж відчувають повагу до себе. Це щось як менторство. Працівники розуміють, що на старті вони витрачають більше часу, але потім у них зростає ефективність: за рахунок учня-асистента я можу збільшувати свій заробіток.
Ви доплачуєте працівникам, які навчають?
Буває по-різному. Є окреме преміювання, тому що ми ставимо собі певні цілі, які параметри знайти, чого досягнути і який функціонал працівник повинен виконувати.
Працівникам подобається навчати?
Часто це його персональна соціальна відповідальність. Можливо, це просто своєрідне продовження бажаного: хтось хоче комусь просто передати свої знання. Знаєте як кажуть: до 20 років ми накопичуємо знання / вміння, а після 30 – вже хочемо з кимось ними ділитися. Відповідно, ми трохи маніпулюємо цими почуттями (посміхається).
Коли старші діляться з молодшими якимось напрацюваннями, є відчуття команди, а молодь ще й бачить, які можливості є в житті. Вони бачать, що можна жити і добре заробляти в Україні, не потрібно нікуди їхати і десь по світу шукати себе. До початку війни ми вже орієнтовно вийшли на такий рівень зарплат, який мають, до прикладу, у Польщі.
Чи є ті, хто вчився і тепер відкриває власну справу?
Незначний процент, але звичайно ж є. Фахівці завжди затребуванні. Треба розуміти, що ми тут навчаємо все за останнім словом техніки, яке на вторинний ринок прийде десь через 2-3 роки. Людина з таким багажем знань і вмінь звичайно буде конкурентною.
Ви тут вчите їх і спілкуванню з клієнтом…
Свого часу я теж пережив цю школу. Працював у сервісах, де цього не було. Молодь потрібно дуже часто стримувати, пояснювати, що ми так не працюємо. В нас спілкування зовсім інше. Так, звичайно, машини – це залізо, і ми працюємо із ним, але в спілкуванні з клієнтом потрібно дотримуватися певного рівня. І навіть проста розмова за кавою, в якій можна підтримати, порадити, – вкрай важлива.
Крім того, потрібно навчити, щоб учні несли відповідальність за свої вчинки і дії, а працюємо ми із недешевими автівками. І коли рятуєш ситуацію раз, другий, учні не повинні думати, що це наш обов’язок.
Ваше побажання керівникам училищ, працівникам?
Я виріс у сім’ї педагогів, мій батько – викладач вищої школи, завідувач кафедри. Мама – вчитель. Тому я знаю, що це дуже нелегкий шлях.
І якби не було важко, завжди є той промінчик сонця, який можна віднайти. Так, звичайно, всі бояться брати на себе відповідальність, звичайно, можуть бути ризики. Треба щось змінювати, треба бути тим авторитетом для дітей, бути на вістрі технологій, подій, знань. Як викладач змотивує, зацікавить дітей, то так ті зернятка і проростуть. Тому функція будь-якого наставника – не втратити цієї ниточки. Хто був ініціативним, сумлінним, вчився чогось, пробував, а не вив і чекав чітких інструкцій, – адаптувався після 24 лютого 2022 року і почав працювати далі.
Тому не варто боятися, потрібно рухатися. Так, це буде займати час; так, це вам, можливо, не принесе додаткових грошей; так, це додаткові переживання і стрес, – але є та можливість, що те зернятко, та дитина, себе десь проявить, десь в подальшому “вистрелить”, як не у тому напрямку, то у іншому, і ти будеш причетним до якось невеличкого, але все ж таки успіху. Це як у спортивній секції: бачиш, що тренер виховує чемпіона, тобто закладає певний базис. І коли дивишся на результат, то розумієш, що ти в цьому житті – не просто так, десь щось ти комусь залишив і зробив правильно.
Дякую,
Юрій Булик
