By В цій підбірці інформаційних статей, експертка Наталя Гурковська поступово розкриває засади міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини та міжнародного правосуддя для формування адекватного суспільного запиту на відповідальність за воєнні злочини та сталий мир. Третя пізнавальна публікація.
В останній інформативній статті робився огляд світових органів виконавчої влади щодо бачення та виокремлення можливостей притягнення до відповідальності рф за воєнні злочини, що вчиняються на території України. Однією із позицій згадувались сфери дії Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
Варто зупинитись та нагадати сферу дії Європейської Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод (ЄКПЛ) на рф. Від 16 березня 2022 року Комітет міністрів Ради Європи за процедурою, початою на підставі статті 8 Статуту Ради Європи, прийняв резолюцію СМ/Res(2022)2, за якою російська федерація припинила бути членом Ради Європи, а також припинила бути учасником Конвенції 16 вересня 2022 року («дата припинення»).
В нещодавній справі Пінкіна та інші проти рф (Yelena Ivanovna PIVKINA against Russia and 6 other applications) від 23 червня 2023 року ЄСПЛ зазначив, що Конвенція діє в росії до 16 вересня 2022 року, а отже порушення, що мало місце до 16 вересня 2022 року повинно стати предметом огляду Суду лише після вичерпання всіх способів національних засобів правового захисту перед поданням скарги до 16 вересня 2022 року. У своєму рішенні Суд зазначив, що текст статті 58, зокрема другий і третій абзаци, вказує на те, що держава, яка перестає бути учасником Конвенції через припинення членства в Раді Європи, не звільняється від своїх зобов’язань за Конвенції щодо будь-яких дій, здійснених цією державою до дати, коли вона перестане бути учасником Конвенції. Суд заявив, що він «зберігає компетенцію розглядати заяви, спрямовані проти Російської Федерації щодо дій чи бездіяльності, які можуть становити порушення Конвенції, за умови, що вони мали місце до 16 вересня 2022 року».
Отже, рішення ЄСПЛ стосується меж юрисдикції Суду відносно справ проти росії. Разом із тим цікаві обставини справи: в березні та квітні 2022 року Півкіна брала участь в масових акціях протесту проти війни росії з Україною, була затримана кожний раз, двічі оштрафована та останній раз позбавлена волі. Останнє судове рішення відбулось 29 вересня 2022 року, тобто після “дати припинення”.
Суд визначив, що випадках, коли всі дії та судові рішення, що призвели до можливих порушень Конвенції, мали місце аж до дати припинення дії ЄКПЛ, то він має юрисдикцію для їх розгляду. Отже, Суд не має юрисдикції розглядати скарги проти російської федерації тією мірою, в якій передбачувані порушення ґрунтуються на діях чи бездіяльності, що мали місце після дати припинення. З цього випливає, що оскільки держава-відповідач більше не була учасником Конвенції на момент вчинення дій, на які подані деякі скарги, оскільки несумісні ratione personae з положеннями Конвенції за змістом статті 35 § 3 (a) і має бути відхилена в відповідно до статті 35 § 4.
Разом із тим, вдаючись до розуміння міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини та міжнародного правосуддя, варто оглянути рішення ЄСПЛ, які надають тлумачення правовідносинам, належності та допустимості доказів у сфері прав людини, а також оглянути приклади встановлених порушень прав людини в збройних конфліктах. Поширення досвіду інших держав, що пробувають в збройних конфліктах задля притягнення через судові органи Ради Європи має значення для формування адекватного суспільного запиту на відповідальність за воєнні злочини.
Останнє з рішень ЄСПЛ про збройний конфлікт з напрямку справ про Катинський розстріл під час Другої світової війни. Не плутати назву білоруського села Хатинь із російським селом Катинь Смоленської області.
Справа – Яновець та інші проти Росії 21 жовтня 2013 року, рішення Великої палати. Ця справа стосувалася скарг родичів жертв Катинського розстрілу 1940 року – вбивство кількох тисяч польських військовополонених радянською таємною поліцією (НКВС). Заявники скаржилися на те, що російська влада не провела ефективного розслідування смерті їхніх родичів і зневажливо ставилась до всіх їхніх запитів щодо інформації про долю їхніх родичів. Європейський суд з прав людини постановив, що він не має компетенції розглядати скарги за статтею 2 (право на життя) і що не було порушення статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. В цілому Суд не має компетенції розглядати адекватність розслідування подій, які відбулися до прийняття Конвенції в 1950 році. Крім того, до того часу, коли Конвенція набула чинності в росії, смерть польських військовополонених стало історичним фактом, і не залишилося жодної тривалої невизначеності щодо їхньої долі, яка могла б призвести до порушення статті 3 щодо заявників. Крім того, Суд постановив, що росія не виконала своїх зобов’язань за статтею 38 (зобов’язання надати необхідні умови для розгляду справи) Конвенції. Він підкреслив, що держави-члени були зобов’язані виконати його запити про надання доказів, і встановив, що росія, відмовляючись надати ключове процесуальне рішення, яке залишилося засекреченим, не виконала це зобов’язання. Російські суди не провели суттєвого аналізу причин збереження статусу секретності.
Історія розстрілу та розкриття всіх матеріалів подій – це справжність російської федерації, основана на перекручуванні фактів, приховування істини та збільшення значущості та непогрішимості “великої імперії”.
Одне з рішень ЄСПЛ про збройний конфлікт з напрямку справ щодо дій, пов’язаних з Першою війною в Перській затоці. Справа Хусейн та інші проти Бельгії, рішення від 16 березня 2021 року. За обставинами справи, заявники (десять громадян Йорданії, які проживали в Кувейті), під час першої війни в Перській затоці (1990-1991), були переслідувані кувейтською владою та депортовані до Йорданії. Вони подали цивільну заяву до судді-слідчого суду Брюсселя проти високопосадовців Кувейту з метою порушення кримінального провадження за фактом геноциду на підставі Закону від 16 червня 1993 року про боротьбу з серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права (так званого «закон про загальну юрисдикцію»). Заявники також вимагали відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок правопорушень, жертвами яких вони ймовірно були. Після провадження, яке завершилося рішенням Касаційного суду від 18 січня 2012 року, позов заявників було відхилено на тій підставі, що на момент набрання чинності Законом від 5 серпня 2003 року жодна слідча дія ще не була проведена, а бельгійські суди в будь-якому випадку не мали юрисдикції для розгляду та вирішення кримінального провадження. Заявники стверджували, що, оголошуючи провадження неприйнятним і відмовляючись від юрисдикції, бельгійські суди не надали достатніх обґрунтувань для своїх рішень і позбавили їх права на досСуд постановив, що у цій справі не було порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції. Він постановив, зокрема, що бельгійські суди надали конкретну та чітку відповідь на прохання, висунуті заявниками, і не порушили свій обов’язок надати причини свого рішення. Суд не побачив нічого довільного чи явно необґрунтованого в тлумаченні національними судами поняття «слідча дія». Дійсно, таке тлумачення відповідало меті Закону про скорочення судових процесів щодо універсальної юрисдикції, а також встановлення перехідного механізму для запобігання впливу на справи, які перебувають на стадії розслідування. Крім того, Суд зазначив, що у 2001 році, на момент подання заявниками цивільної заяви, бельгійське законодавство визнавало абсолютну форму універсальної кримінальної юрисдикції. Згодом законодавча влада поступово запровадила критерії, які вимагали зв’язку з Бельгією та систему фільтрації для оцінки того, чи слід порушувати судове переслідування. Коли постанова від 5 серпня 2003 року набула чинності 7 серпня 2003 року, провадження, які заявники спочатку порушили у 2001 році, більше не відповідали новим критеріям, що регулюють юрисдикцію бельгійських судів, як це визначено на майбутнє. Тому справу не можна було залишити на цій підставі. Таким чином, Суд вирішив, що рішення бельгійських судів, відповідало нормам закону.
Одне з рішень ЄСПЛ про збройний конфлікт з напрямку справ війни в Хорватії. Справа Міланкович проти Хорватії, рішення від 20 січня 2022 року. Ця справа стосувалася засудження заявника за військові злочини, вчинені підрозділами поліції під його керівництвом проти сербського цивільного населення та військовополонених на території Хорватії в період з середини серпня 1991 року до середини червня 1992 року. Заявник скаржився, що засуджуючи його за ці злочини, національні суди застосували процедуру, яка застосовується лише до міжнародних збройних конфліктів, тоді як події відбулися до незалежності Хорватії, тобто під час неміжнародного збройного конфлікту. Для порівняння можливо говорити про події в Україні на території окупованих Донецької та Луганської регіонів з 2014 року. Суд в Хорватській справі постановив, що у заявника не було порушення статті 7 (немає покарання без закону) Конвенції. Суд встановив, зокрема, що засудження заявника за військові злочини на підставі його командної відповідальності мало на час подій достатньо чітку правову основу в міжнародному праві, яке також охоплює неміжнародний збройний конфлікт, і що він повинен був знати, що його неспроможність запобігти їх скоєнню підрозділами міліції під його керівництвом призведе до кримінальної відповідальності. Не має значення, чи були ці злочини вчинені до чи після незалежності Хорватії.
Цікаве обґрунтування прийнятності фактів постановив ЄСПЛ в одній із справ напрямку щодо війни в Боснії та Герцеговині – рішення Мустафіч-Муїч та інші проти Нідерландів, від 30 серпня 2016. Заявники, родичі чоловіків, убитих під час різанини в Сребрениці в липні 1995 року, вважали за потребу розпочати кримінальне переслідування відносно трьох нідерландських військовослужбовців, які були членами миротворчих сил ООН. Вони скаржилися, що влада Нідерландів неправомірно відмовилась розслідувати та переслідувати військовослужбовців за те, що вони нібито відправили їхніх родичів на ймовірну смерть, наказавши їм залишити безпечний комплекс миротворців ООН після того, як сили боснійських сербів захопили Сребреницю та її околиці.
Суд оголосив заяву неприйнятною, встановивши, що влада Нідерландів достатньо розслідувала інцидент і належним чином розглянула прохання заявників про судове переслідування. Стосовно розслідування суд постановив, що національні та міжнародні органи влади проводили масштабні та неодноразові розслідування. Не було жодної тривалої невизначеності щодо характеру та ступеню причетності трьох військовослужбовців, тому було неможливо зробити висновок, що розслідування були неефективними чи неадекватними. Стосовно рішення про відмову в судовому переслідуванні, Суд відхилив скарги, зазначивши, що малоймовірно, що будь-яке кримінальне переслідування призведе до засудження винуватців.
Справи щодо операцій НАТО в Афганістані, рішення розглянуто Великою палатою – Ханан проти Німеччини від 16 лютого 2021. Ця справа стосувалася розслідувань, проведених після загибелі двох синів заявника – громадянина Афганістану, який проживав в Афганістані. Під час авіаудару поблизу Кундуза, Афганістан, у вересні 2009 року, за наказом полковника німецького контингенту Міжнародних Сил сприяння безпеці (МССБ) під командуванням НАТО, було вбито (загинули) кілька людей. Заявник стверджував, що Німеччина не провела ефективного розслідування авіаудару. Він також скаржився, що не мав ефективного національного засобу правового захисту, щоб оскаржити рішення Федерального генерального прокурора Німеччини про припинення кримінального розслідування.
Суд постановив, що не було порушення процесуальної частини статті 2 (право на життя) Конвенції, встановивши, що розслідування німецькою владою смерті двох синів заявника відповідало вимогам ефективного розслідування за розслідуванням загибелі. Він зазначив, що той факт, що Німеччина зберегла виключну юрисдикцію над своїми військами, розгорнутими в Міжнародних силах сприяння безпеці, щодо серйозних злочинів, які вона була зобов’язана розслідувати згідно з міжнародним і внутрішнім правом, становили «особливі ознаки», які взяті в сукупності, спричиняли існування юрисдикційного зв’язку для цілей Конвенції із зобов’язання поважати права людини стосовно процесуального зобов’язання проводити розслідування згідно зі статтею 2 ЄКПЛ. Суд також зазначив що органи прокуратури Німеччини не мали законних повноважень проводити слідчі дії в Афганістані згідно з Угодою про статус сил МССБ, але з цією метою вони повинні були вдатися до міжнародної правової допомоги.
Відзначаючи, що конституційний суд міг скасувати рішення про припинення кримінального розслідування, ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник мав у своєму розпорядженні засіб правового захисту, який дозволив йому оскаржити ефективність розслідування. Нарешті, Суд зауважив, що розслідування авіаудару парламентською слідчою комісією забезпечило високий рівень громадського контролю над цією справою.
Наступний напрямок справ ЄСПЛ стосується російсько – українського конфлікту. Рішення щодо прийнятності розглянуто у справі Лісний та інші проти України та Росії, від 5 липня 2016 року. Ця справа, по суті, стосувалася звернень трьох громадян України щодо обстрілу їхніх будинків під час бойових дій на сході України з початку квітня 2014 року. Суд визнав заяви неприйнятними як явно необґрунтовані. Попри те, що за певних виняткових обставин, які не залежать від заявників – як, наприклад у цій справі, коли існує конфліктна ситуація, – суд зайняв більш поблажливий підхід щодо доказів, які мають бути подані йому на підтримку окремих заяв. ЄСПЛ встановив, що заявники у цій справі, по суті лише надавши свої паспорти як доказ, не достатньо обґрунтували свої скарги. У цій справі Суд також повторив, якщо заявник не надає жодних доказів на підтримку своїх заяв, таких як право власності чи проживання, руйнування чи іншим способом втрату житла під час бойових дій, заява вважається неприйнятною.
Підбиваючи підсумки варто розуміти, які б гіркі історичні події не відбувались, факти та правдиві деталі мають бути поширені та оприлюднені, і лише судові органи мають повноваження на встановлення вини та призначення покарання. Треба бути уважним, розраховуючи на рішення судових органів про сатисфакцію: подавати обґрунтовану заяву на предмет скарг та необхідних доказів – пояснення, копії офіційних документів (наприклад право власності, акт зруйнування житла), свідоцтво про смерть та спорідненість, фото, аерознімки, копії офіційних відповідей на запити/звернення, копії адміністративних та судових рішень тощо.
Довідково:
Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини (helsinki.org.ua).
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США або УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ЕЦПЛ.
У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.
